На цей раз наша подорож  у постійному , останнім часом, складі:Тараса ,Марти,  мене і Насті, розпочалася  теплого, осіннього суботнього ранку.  На вулиці 15 градусів, відчувається  легкий подих вітру, небо голубе, подекуди з білими, купчастими хмарами. Навколо нас шумів ще зелений ліс, осінь вже почала розфарбовувати його різними кольорами: жовтим, червоним, оранжевим. Під ногами шаруділо опале листя. Сухе листя - значить грибів не буде, бо вони ростуть після дощу. А дощ був днів три тому, бо грунтова  дорога, по якій пролягав наш шлях ще не висохла. У повітрі пахло лісом, навіть грибами. Дуже вже мені хотілося хоча б одного побачити. Але на шляху нам  траплялися  мухомори( як намальовані), несправжні опеньки, порхавки. На них ми боялися наступити, щоб погано не пахнути.  Ми дійшли до роздоріжжя . Все було , як у казці: прямо підеш-у болото зайдеш, направо підеш-багато грибів знайдеш, а ми повернули ліворуч і перед  нами з’явилися гарні кущі з червоними сердечками. Це фізаліс – дикі помідори. Ми їх їли, два я принесла додому, але ніхто не наважився їх скуштувати. Вийшли на суху  грунтову дорогу. З одного боку був ліс, а з іншого – поле, яке біля дороги вкрите кущами. Натрапили на гарне місце: маленька галявина, оточена деревами. Тут ми фотографувалися. Я у  ”Зірочці ‟  і „ Герої   ‟, а Настя у „Трикутнику‟ і „ Герої ‟. Ще ми перекусили. Ось тут нам пощастило, Марта таки знайшла опеньки і не - аби – які , а королівські. Вони росли сім’ями на пеньках. Великі, середні, маленькі, малюсінькі. Які гарні, пахучі. Але ми не пошкодували їх ,а наповнили ними декілька кульків. Зрізували обережно, щоб не пошкодити корінь, для того,  щоб наступного року знову виросли. Від кропиви я хотіла порятувати Марту своїми рукавицями без пальців… Тепер  я знаю, про що просити у Святого Миколая.  Хочу ножик, такий , як у Марти: розкладний, з декількома функціями.

Ми з Настею проводили археологічні розкопки. Шукали корені дерев у землі і сліди неандертальців і пітекантропів (вчу історію стародавнього світу). Через годину шлях по лісовій дорозі привів нас до бесідки, але така сталася несподіванка! Дорогу нам перегородила змія : завдовжки один метр, чорна з жовтою смужкою на голові. Тарас наблизився , щоб сфотографувати її ‚ а вона засичала. Це був вуж, неотруйна змія.  Я навіть не встигла злякатися ‚ тільки пізніше вдома до мене дійшло ‚ що то була змія і стало страшно. Сонце котилося на захід. Настрій був хороший ‚ трохи гуділи стомлені ноги. Було тепло, ми розщібнули куртки. Обабіч дороги стояв трактор. Далі-невелика водойма, напевно для звірів.

Ми рушили по лісовій дорозі на ній було багато слідів косуль. Незабаром Тарас нас зупинив і показав декількох косуль і оленя . Це виглядало ‚ як фотошпалери. Я це бачила вперше. Ми стояли, відкривши роти . Косулі були руді з білими плямами. Олені мали великі роги ‚ здавалося ‚ що тварини   під їхньою ваго, згинаються. В цей ліс ми хотіли прийти минулого року ‚ але розпочалося полювання. Тарас видавав звуки і у відповідь йому відгукувалась якась пташка.  Далі бачили березник. Я думала ,що то туман. Білі стовбури зливалися в одне велике біле марево. Аж біліло в очах. Бачили вольєри з дикими  качками, деякі з них були порожні. Нарешті лісництво. Ми перелізли через ворота. На зустріч нам вийшов лісник. Я згадала, що тут ми були минулого року. Ми фотографувалися, я назбирала жолудів. Марта сказала, що нам сьогодні пощастило бачити багато тварин, крім диких кабанів. І лісник запропонував нам пройти до вольєру, де була свиня з маленькими рудими кабаняками,їх там було п’ятеро. Вони були дуже жваві,рили землю,шукаючи поживу. На цьому наша подорож закінчилася.  Радісні і трохи стомлені ми повернулися додому. На згадку про цю подорож  я посадила жолуді на огороді. Весною з них виростуть маленькі дубочки.

        М.Луцьк                                                                                                                   

 Мацюк Софія ( 12років, дитяча група №1)